Make your own free website on Tripod.com
ШЕХЕРЕЗАДА
І

Я п'ю прив'ялу тишу саду,
як стигне пізній холодок,
і слухаю Шехерезаду,
що знала тисячу казок.

До мене простягла долоні:
«Я жду давно тебе — прийди!»
А на блакитній оболоні
зринає срібний молодик.

За садом царина і поле.
Гей, скільки йде туди стежок!
Не переслухаю ніколи
Шехерезадиних казок!


II

Стогнала ніч. Вже гострі глиці
проколювали більма дня,
і синьо-золоті грімниці
дражнили відгульня-коня.

Розбурхалася хмар армада —
а ти, опалена, в огні,
ти, вся любов і вічна зрада,
летіла охляп на коні.

Під копитом тріщали ребра,
впинались очі в образи —
а ти розпліскувала цебра
передсвітанної грози.

Із бур, о молода гонице,
ти пролила своє дання —
і світом гомін і стрілиці
дзвінкокопитного коня.


III

Помережав вечір кучерявий
льодяними ґратами вікно.
Жовтожарні там горять заграви,
голубе кипить вино.

А за ґратами останню мичку
допрядає скалоокий день.
Бачу усміх твій крізь сніжну мжичку,
чую голос вітряних пісень.

Доки ти манитимеш з надземних,
зачарованих тобою берегів?
Я не хочу потороч таємних
і важких, морочних снів.

Проведи мене в простори сніговії,
де метелиця розгониста гуля
і смерком дрімає й леденіє
над пухнатими заметами рілля.


IV

Я побачив тебе з трамваю.
Ти все та ж: голуба й ясна,—
тільки я, тільки я не розмаю
снігового сна.

Ти прийшла у вербляницю: «Здрастуй!
Про мене — хай верби цвітуть:
не топтатиму синього рясту,
у глуху виїжджаючи путь».

Ожило у душі незабутнє...
Золотіє бань вінок,
і співає в далеке майбутнє
трамвайний дзвінок.
1922-1924