* * *
Прийшов і став на пожарище:
— Нема ні хати, ні хліва...—
І якось мимоволі нижче
Сама схилилась голова.

Це ж стільки років поту й крові!.
І враз — неначе й не було.
Один димар, як безголовий,
В тумані скорбно захолов.

Ой, чим тепер засієш ріллі?
Ой, чим же заволочиш їх?
Хіба сльозами на дозвіллі
Крізь болем вимучений сміх...

Хоч би снопок благенький жита:
Стоять засмаглі явори...
Тепер — живи, як хочеш жити,
А ні — із голоду умри...

А вітер в буйному розгоні
Ще теплий попіл — сип до ніг...
І мовчки здійнялись долоні,
Проклявши чорний переліг...
1927