НА КОНІ ВОРОНОМУ...

Він проїхав повз мене на коні вороному... Гинув вечір нечутний в обіймах зелених, В буйних травах губилася стежка додому. На коні вороному... повз мене... Без думок до плетня прихилилась грудями... Під стальовим копитом шляхи не курились, Спали верби, приспані сутінків піснями... Без думок... до плетня прихилилась... Коло обрію вежі не знали спочинку... Чи то сонце в очах запалило пожежу? Чи то Бог молодий був, чи просто людина? Коло обрію мури і вежі... І здригнулося серце... о заклик могутній! До плетня притулилась міцніш, щоб не впасти. Будеш завжди у мене в душі незабутній! Заклик радости, сонця і щастя... Він проїхав і зник на коні вороному... В росах трави заплакані буйно-зелені... Сонна стежка покликала тихо додому... На коні вороному... повз мене...