СПОЛУКА

Тільки обидві мені Можуть життя насотати: Ти, Україно гострореальна, Чуттям і бурлінням мільйонів жива, Ти, що мої нерви сучеш, як пряля, Щоб ізв'язатись нитками живими З народами світу в мережу одну; Одне одного ми закликаєм спішити На поле дозрілих культур; Ти дітей-крикунів Наставити хочеш на сталу дорогу І моїми устами говориш до них. А друга вихриться в ідеях сузірних — Довговіїй пломінь комун, Що з блакитних висот Загляда в моє серце, немов у колодязь; А звідти, з безодні його, Грайним рефлексом Відгомін другого сяйва Лунаво рокоче В цямринні широкому днів. Разом зливаєтесь ви, Два чуття невгасимі, В наче хімічну сполуку: Ніяк не розняти вас. Перетягнетесь так Крізь усе життя моє, І лиш та пазурата Німотною безтямою Розірве надвоє той сплав, Як і серце моє вкупі з вами: В рідну землю піде одна половина, У вселюдське повітря — друга... . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Харків, 1924