ТОПОЛЯ
М. Зерову

З-під неба теплого і вірного, як друг,
Перенесли її під наше небо змінне,
Як слово зрадника. І чорної вершини
Безсила пада тінь на потьмянілий луг.

Струмує, сріблиться осичина навкруг,
Ставні дуби біжать, немов табун левиний,—
Найвища ж падає. Зірветься в синь — і гине,
Як світоч, що вночі піднісся і потух.

Нещасне дерево, Шевченкова любове!
Що слава хворому, що вбогому пісні
І що для мертвого покров кармазиновий!

Самотна, ти стоїш в чужій височині
І, до чужинної весь вік байдужа мови,
Мовчиш, рахуючи свої останні дні.
Чернігів, літо, 1926