МАНДРІВНА ЕЛЕГІЯ

ІІ

Холодні хмари залягли блакить, Холодний вітер дме в степу потужно, Гне очерет додолу, шелестить, Мов звір в байраці виє осоружно. І я один, без тями, мимохіть, Немов затерплий весь, іду байдужно... Куди? Пощо? Хіба не все одно Тому, хто з рук згубив своє стерно? Туман і мряка... Шлях не бачать очі, Але гаї, оселі і луги, Немов завій жалобний, присмерк ночі Вкриває вже поволі навкруги. З густої мряки, буцім поторочі, Снуються дивні витвори нудьги; До мене линуть, простягають руки... Я бачу їх, я чую спів і гуки... Ні, то не спів, то ніби щось квилить І скиглить, як підстрелена пташина. Щось хлипає і стогне і кричить — Голосить, мов охлялая дитина... Та що воно? Стривай... Цить, серце, цить! Це ж у тобі озвалась самотина. Озвалися нудьга твоя і жаль І давня, нерозважена печаль. Вгамуйся, серце! Годі, схаменися... Та ні, вже з уст зірвалися слова: "Гей-гей! Чи є хто в лузі — озовися! Чи є де в світі ще душа жива? Гей, люди! Де ви? Чи ви перевелися, Чи вас пожерла пустка світова?! Рятуйте! Пробі!.. Ось я тут конаю... Життя, життя — чи пекла, а чи раю!.." Нікого. Темно. Марний поклик мій... Хоч би луна озвалася до мене! Єдиний відгук в темряві нічній — То подмух вітру та виття скажене... Іди ж, знов міряй шлях далекий свій І знов марнуй життя своє злиденне... Ні щирості, ні теплого слівця — Нудьга, нудьга без краю і кінця.

1902