Make your own free website on Tripod.com
ЧЕРНИШЕВСЬКИЙ
Пантелеев.
Из восп. прошл. II, 165

Полярна ніч і волохатий сполох
Над безвістю засніжених долин.
Як терпне серце! Скільки літ один
Німує він у нетрях захололих.

Він згадує: між друзів ясночолих
Кипить розмова; від привітних стін
Спливає світло; і, немовби дзвін,
Він кличе все живе, він б'є на сполох.

Суд і заслання... Мука самоти...
О, як у сяйві небо розкололось!
А тиша мертва, і нема мети.

Враз бубонці: далеко рипнув полоз,
І крізь сніжок, здається, чути голос:
«Ще не покаявся? Не виправився ти?»
23.ХІІ.1933