З ЗЕЛЕНИХ ДУМОК ОДНОГО ЛИСА |
Я не людина, я рослина, а часом я мале листя. Співало дванадцять дівчаток: ой стелися, хрещатий барвінку, і сонце в ріці веретеном зеленим крутилось... Написана єдина істина: рости!.. Хвала усьому, що росте, хвала усьому, що існує! Живу, терплю й умру, як всі звірята. Звірята й зорі, люди і рослини — у всіх одна праматір, природа вічна, невичерпна і невтомна, хоч час крилатий з вітром лине... Шумить, мов мушля, море — дзбан холодного напою, земля, мов мамут, зелені трави в сонці гріє й їжиться лісами. І сонце, що його він розчавив ногою, тепер лежить на нім, мов намогильний камінь. У черепі моїм пошлюбне ложе двох гадюк... Невже ж? Невже, кохана, нам не вічно жити? І де межа життя проходить в попіл смерті? Лежить на марах ночі день минулий... І ця балада так зродилась, як усміх місяця кривавий. І риби з моря моляться до риб із зодіаків. Ой, залюбились в твоїй дівчині і вітер юний, і зорі сині. Вітер не віє, зорі не сяють, твою дівчину палко кохають. Вдивляючись в уста, як кличуть, в розсміяних ночей огні, різьблять у пам’яті обличчя, щоб перелить його в пісні. Таємні тіні — квіти ночі, це душі білених дерев, до місяця летіти хочуть, та вітер їх не забере. Молитва ранку до останніх зір... Коріння тиші, врослі в глину ночі... П’ять крил зорі і змислів п’ять у людськім тілі, І ліжко — човен мрій, трагедій, сподівання. ...І крейдою зорі накреслить білий знак на карті долі. І вечір молитовне склав долоні зір... Із квіту, мов слимак із мушлі, виповзає запах... Киплять сади під снігом квіття. Коса дороги в куряві розплетена лежить. І ніч підкови зір в долонях казки губить. В лісній абетці дивні букви, наприклад, жолудь значить: у. У діалекті дятлів стукіт передає фонему цю. О смутку молодий, о радосте струнка! Сестра Антонича — лисиця... До Тебе, Батьківщино — земле вічна, ведуть усі стежки й усі дороги. |