БУДІВЛІ

І

Собор

У тіні пагорків, процвівши потаймиру, Звучить колона, як гобоя звук, Звучить собор камінним Dies irae*, Мов ораторія голодних тіл і рук. Встає огонь святобливої готики, Як ватра віри, як стара яса, І по-блюзнірському піднеслись в небеса Стрілчасті вежі — пальців гострі дотики. Рукою обійми холодні жили твору І дай рукам своїм німим Піднести серце власне вгору На грановитих списах рим, Щоб в очі скнарі темних веж Заглянуло воно, мов дзвін сухий, забилось. І тінь впаде із пальців веж, як стилос, І почерку її на серці не знесеш. Немов кістляві й люті пута, На серце ляже слів важкий узор. Залізом, полум'ям, єлеєм, кров'ю куто Зловісну повість про собор, Як в захваті стражденних юрм, У скреготі зубів і скреготі граніту, Мов смертний спів, мов клич одчайних сурм. Щоб пломеніти і гриміти, Здіймавсь собор на славу феодалу. Яскиня віри, кішло прощ,— І на лункі тарелі площ Вже дзвін його упав помалу, Мов мідний шаг, офіри мідний шаг. Так в католицьких висохлих руках Бряжчать разки з пахучого сандалу. На дзвін не йшли, а плазували лігма Раби та блазні, дуки й королі; І роззявлявсь собор, немов солодка стигма Безвольної й самітної землі. І падали, і дерлись під склепіння Тіла без рук і руки, що без тіл; Роти, розірвані навпіл, В камінну бистрину вплітали голосіння. І, як худа стріла, злітав над ними вгору, Як рук голодних гостроверхий сніп, Натхненний корабель собору У фанатичнім, виснаженім сні. Крутилися роки в похмурій веремії, Та не згасали, щоб ізнов блищать, Вогні готичних яросних багать На щерблених мечах і косах Жакерії, Бо зводився собор — гнобитель і захисник, Юрби благання і юрби прокльон, Й готичний розцвітав трилисник, Мов хрест, мов квіт, мов псальма і мов сон.

1929

* Гнів Божий (латин.)