ШЕХЕРЕЗАДА

І Я п'ю прив'ялу тишу саду, як стигне пізній холодок, і слухаю Шехерезаду, що знала тисячу казок. До мене простягла долоні: «Я жду давно тебе — прийди!» А на блакитній оболоні зринає срібний молодик. За садом царина і поле. Гей, скільки йде туди стежок! Не переслухаю ніколи Шехерезадиних казок! II Стогнала ніч. Вже гострі глиці проколювали більма дня, і синьо-золоті грімниці дражнили відгульня-коня. Розбурхалася хмар армада — а ти, опалена, в огні, ти, вся любов і вічна зрада, летіла охляп на коні. Під копитом тріщали ребра, впинались очі в образи — а ти розпліскувала цебра передсвітанної грози. Із бур, о молода гонице, ти пролила своє дання — і світом гомін і стрілиці дзвінкокопитного коня. III Помережав вечір кучерявий льодяними ґратами вікно. Жовтожарні там горять заграви, голубе кипить вино. А за ґратами останню мичку допрядає скалоокий день. Бачу усміх твій крізь сніжну мжичку, чую голос вітряних пісень. Доки ти манитимеш з надземних, зачарованих тобою берегів? Я не хочу потороч таємних і важких, морочних снів. Проведи мене в простори сніговії, де метелиця розгониста гуля і смерком дрімає й леденіє над пухнатими заметами рілля. IV Я побачив тебе з трамваю. Ти все та ж: голуба й ясна,— тільки я, тільки я не розмаю снігового сна. Ти прийшла у вербляницю: «Здрастуй! Про мене — хай верби цвітуть: не топтатиму синього рясту, у глуху виїжджаючи путь». Ожило у душі незабутнє... Золотіє бань вінок, і співає в далеке майбутнє трамвайний дзвінок.

1922-1924