* * *

Наставила шовкових кросен і павутинням обвела: густий кармін і синя мла,— над ними — ясноока осінь. З гарману сонце золоте скотилось на пухку солому, а сум вертається додому, мій сум, що восени росте. У вирій потягли гагари, і тужить десь вечірній дзвін; за ними серце навздогін, віддаючи останні дари. Не дожене: мов та бджола, воно блукає манівцями... О серце, оповите снами, чому ти не дзвінка стріла?

1923