* * *

Є.Плужникові

Одшуміло літо... Одспівало жито. Тільки вітер креше іскри по стерні І, як тінь докори, наступе копитом Сухоребра осінь на поля сумні. Там, де грали роси у вишневих ранках, Не сміються дзвінко ніжні васильки, Не шелеснуть листям над самотнім ґанком В тишині вечірній ясени стрункі... Не озветься поле у задумі сонній... У задумі сонній синьоока даль. І прядеться тихо в мене під віконням Біле павутиння й золота печаль... А з печаллю разом і думки про осінь... (Це ж із нею роки так підручки йдуть!) Розгублю в дорозі дні золотокосі, Як розгубить вітер листя у саду. І прийду розбитий... І прийду порожній. А куди — не знаю... Чи ж не все одно? Мрійником родився, здохну подорожнім, Як приблудна сука під чужим вікном. І не прийде батько... І не стане мати, Руки заломивши в ревному плачі,— Тільки пес голодний, тільки пес кудлатий Лапами облапить труп мій уночі. І, задравши морду на янтарні зорі, Проскавчить голодним і сумним виттям, Скаржучись, оближе губи мої хворі І до вітру сходить на моє шмаття... Ах, ця осінь, о-сінь... Ця проклята осінь!.. Білим павутинням заплітає дні... А пожовкле листя мчить кудись у просинь І безсило пада на стежки сумні... Ах, ця осінь, о-сінь! Це завжди із нею Смуток допрядає кужелясту тінь... А у серці сохнуть снігові лілеї, Молоді лілеї молодих хотінь. Все таке байдуже... Чи тому, що хворий? Чи тому, що роки в золотім огні? І на буйні очі вже лягла покора Днів моїх роздертих, розіп'ятих днів... Ах, ця осінь, о-сінь у задумі сонній... У задумі сонній синьоока даль... І прядеться тихо в мене під віконням Ціле павутиння й золота печаль...