* * *

Прийшов і став на пожарище: — Нема ні хати, ні хліва...— І якось мимоволі нижче Сама схилилась голова. Це ж стільки років поту й крові!. І враз — неначе й не було. Один димар, як безголовий, В тумані скорбно захолов. Ой, чим тепер засієш ріллі? Ой, чим же заволочиш їх? Хіба сльозами на дозвіллі Крізь болем вимучений сміх... Хоч би снопок благенький жита: Стоять засмаглі явори... Тепер — живи, як хочеш жити, А ні — із голоду умри... А вітер в буйному розгоні Ще теплий попіл — сип до ніг... І мовчки здійнялись долоні, Проклявши чорний переліг...

1927