* * *

Осінній вітре, що могучим стоном Над лісом стогнеш, мов над сином мати, Що хмари люто гониш небосклоном, Мов хочеш зиму, сон і смерть прогнати — Що у щілинах диким виєш тоном І рвеш солому із сільської хати, Зів'яле листя гоном перегоном По полю котиш,— вітре мій крилатий! Я довго, пильно слухав стону твого І знаю, чом так стогнеш ти і плачеш: Тобі жаль сонця, цвіту, дня літнього! О вітре, брате! Як мене побачиш Старим, зів'ялим, чи й по мні заплачеш, Чи гнівно слід буття завієш мого?..

1882