* * *

Я спиняти тебе не буду. Ти проходь. Не спиняйся. Йди. Прийде вересень і повсюди Вкриє листям твої сліди. Ти проходь, як проходить літо, Щоб в дощі не вертати знов, Мною вигадана і пригріта, Мною й висміяна любов. Бачиш, як все кінчатись може! Листя стелиться на льоту... Чому стала ти так не схожа На далеку, інакшу, ту? Недосяжну, легку, співучу, До якої брести й брести, Для якої б горіти, мучитись, Взяти б море і принести, Взяти б небо і тихо-тихо Опустить і сказать: візьми... Й вартувати тебе від лиха Під зачиненими дверми? Може, скажеш, що ми, поети, Легкодумні усі, пусті? Тягне серпень свої тенета На дерева вже золоті. І у мареві золотому Я скажу тобі (не забудь!): Я про все забуваю тому, Щоб пізніше спокійним буть, Щоб тоді, коли ти до другого, Певно, виїдеш по весні, Я б згадав про твою округу, Як в якомусь смішному сні. Я б не думав про це ніколи, Я б навіки забув про шлях, Та виходить, що сила волі Нам потрібна і в цих ділах. Пройдуть вересень... жовтень... грудень... Заметуть, занесуть сліди. Я затримувать вас не буду: Вам — туди, а мені — сюди.

1940