МОРЕ

Сонет

Пірнув мій зір углиб, у синю просторінь, Пірнув — і там замість землі звичайних меж Він раптом уловив її круглясту тінь І вибух захвату поніс від узбереж. Щез порт, маяк, і мол, і рух тих комашин, Між скель рудих себе я вже не чув — себе ж! Всесвіт і я — та це ж хтось юний був один, Що весело сміявсь між сизих безбереж. Блищав у далечах десь парус, мов кинджал. А той трьохтрубний ген ставав на край дуги... Й спахнула у мені не радість вже, а шал: Що друг морів забув земнії береги. Що гордо трубами небес лани орав, Що киль у безміри, мов плуга, він вривав.

Одеса, 13.Х.1925