ТЕРЦИНИ

Коли тебе сурма твоєї туги Покличе знов у дальній рідний край, Де ждуть тебе безчестя і наруга, Слова над пеклом Дантовим згадай: Per me si va, nella citta dolente! «Сюди йдучи, в скорботу і відчай, Надії мусиш знищити дощенту». Гамуй, мандрівнику, смертельний жах, Коли в душі погасиш сірий день ти І сонце змеркне в чорних небесах. Нехай мовчазний і сумний Вергілій Тобі піде назустріч у степах І в синій край Шевченкових ідилій Нехай веде до міст і дальних сел, Де чисті весни й нам колись зоріли. Вважай за магію страшну чисел: Ось пекло, це землі частина шоста, А край зелених верб і пишних зел, Що скрізь його покрила вже короста, — Останній в пеклі круг, дев’ятий круг. О фабрики й кремлі з людської кости! Не спокій лагідний — безладний рух, Де хаос в димі чорному регоче І вбила хімія безсмертний дух. Скляні, напівзакрижанілі очі Тих матерів, що власних немовлят Жеруть із голоду! О бенкет ночі, Що над землею стеле чумний чад! О мертвих тіл багряні гекатомби! Що звалося «душа», «зоря» і «сад» — Все втиснуто в трикутники і ромби. До пісні кожної, до всіх думок Рука диявола чіпляє пломби. І ти, ти — лиш відірваний листок, Якого кружить невідома влада, Затягши в свій безсоромний танок. В дев’ятім крузі пекла чорна зрада Реве, роззявивши сто тисяч пащ, Шматує, рве, рокує на загладу. З лобів тих пащ рогами сотні башт Ростуть і в морок зносяться високо, А в башти кожної крізь пітьми плащ Тебе чатує невсипуще око... Тікай, тікай і не життя рятуй, А душу, й, вийшовши в простір широкий, Вітай незнану долю, як сестру, й Вдихай у себе волі вихор п’яний, Кущі чужі і камені цілуй. Зостанься безпритульним до сконання, Блукай та їж недолі хліб і вмри, Як гордий флорентієць, у вигнанні. Та перед смертю дітям повтори Ту казку, що лишилася як спомин Прадавньої, забутої пори, Як у грозі, у блискавиці й громі Колись страшну почвару переміг Святий Георгій в ясному шоломі... І як дракон, звитяжений, поліг.

27.ІІІ.1936