* * *

«Заворожи мені, волхве! Заворожи мені, волхве…» Сидить по мавпі на зорях, на місяцях, Респектабельні пілігрими в комфортабельних «Волгах» «ходять» по шевченковських місцях. Вербують верби у монографії. Вивчають біо- і гео-графію. Полюють в полі на три тополі… А цікаво, багато б із них потрафили пройти шляхами його долі? Давайте чесно. Не кнопки ж ми й не педалі. Що писав би Шевченко в тридцять третьому, в тридцять сьомому роках? Певно, побувавши в Косаралі, Побував би ще й на Соловках, Загартований, заґратований, прикиданий землею, снігами, кременем, досі був би реа білі тований. Хоч посмертно, зате — своєвременно. Звісило з трибуни блазенський ковпак забрехуще слово. Було так, було так, було так, було так… А може, було інакше? «Чуєш, батьку? Чую, синку!..» Пропадали ж люди ні за гріш. Передсмертно лаявся Косинка. Божеволів у тюрмі Куліш. Курбас ліг у ту промерзлу землю! Мовчимо. Пнемося у багет. Як мовчанням душу уяремлю, то який же в біса я поет?!

Джерело: П.Моторний