| * * * |
|
У присмеркові доброї дібровості пшеничний присмак скошеного дня. На крутосхилах срібної дніпровості сідлає вічність чорного коня. Киреї хмар на плечах має вічність. Вони пливуть кудись на Чигирин. Я хочу в степ. Я хочу в непоміченість. По саму душу в спокій і полин. Отак брести. А тиша — як в соборі з давно-давно загубленим ключем. Холоне степ, і невкипілі зорі рогатий жук виймає рогачем. А там — Дніпро, аж ген до Базавлука, аж за пороги й далі за лиман. Об цілий світ спіткнулася розлука і йде на нас, страшна, як Тамерлан. А ти десь там, за даллю вечоровою, а ти десь там, за морем тишини,— так владно, так повільно вичаровуєш мене із ночі, з тиші, з далини… |
 |
| Джерело: П.Моторний |