КАЗКА

Ой з трьох кінців світу вдарили вітри — браму землі розчинили. Із темного творчого лона закуріли тумани, сипнули квітки на поля України. По споришу зелених меж ходило сонце, стрічало гостей, в коси стрічками вплітало, запасками картатими ще й стан прибирало. А в глибину світів, У рівних, чорних берегах моря вічності хлюпали. Два сиві орли носили воду з морів, поливали квітчасті поля України. Як пролітали над землею, столітні ліси схиляли чола до жукової нори; прикуте море до Балкан з прикорня вирвалось, гриміло кам'яними ланцюгами; Дніпро суворий ходив по світлиці, важким мохнатим кулаком грів у стіни України — земля гула, як мідний дзвін. Дебелі та густі, мов барвисте руно, зростали квітки... Тим часом од сходу сірі хмари землю облягали... Гей, то ж не хмари! По болотах та по ярах людина йде... Дивиться пожежами, диха димами, головою світ заступа. Її коси лягли на гори, закрили ріки, ліси завалили... Із божої скрині згубились зорі — ціла пригірщ. Летіли у безвість та й заплутались в косах — чорно! Іде Вкраїна, дивиться пожежами, диха димами... А за нею вихри свистять, зривають зубаті городи з кам'яних гнізд, зелені села — з корінням, крутять у просторах, наче сухим листом; розбивають у тисячах громових гуків, засипають каменем ріки, рівняють гори... Два сивих орли клекочуть над морями вічності; Чорне море рветься з прикорня кам'яного, Балканами носить... Дніпро ламає стіни України важким, мохнатим кулаком, земля гуде, як мідний дзвін!

1921