СОНЕТ

Коли німують людські живі душі, тоді і роси кам'яніють на зелі, а очі в молоді, немов од суші, мертвіють, облітають навесні. Того, душе, на світляних розгонах, свої прозорі вікна розтворяй і випускай слова на землю чорну, де клекотять, мов казани, моря, щоб голосно садами зворушили на дальніх берегах твої слова, і сонце галасом живим зустріли удосвіта на тисячі човнах,— щоб роси бризнули, та тільки не камінні, на ниву радощів, і праці, і терпіння!