БЕТХОВЕН

Я забуду про все. І ридання, що глибоко сховане Під покровом мовчань, і тривога, і труби грози Проростуть із іржавого серця глухого Бетховена. Але очі сухі. Ні сльози. Тільки так. Ні сльози. Ніч над серцем музики. І блискавки мідноязикі Розтинають чорнотою сповнений повені плин. Березневий приплин. І польоту орлиного крики. Ніч над серцем музики. Гіркий і ядучий полин. Якщо слухать мовчання, то звідки народження звуку? Сонце входить в зіниці. Колишуться зорі в саду. День і ніч. І крізь вік пронести свою пристрасть і муку. Я з тобою, Бетховен, дай руку — я поруч піду. Я з тобою піду... Ось вітри, що задуху зривали, Коли ти кулаками у люті безсилій гатив, Наче молотом бив об мовчання холодне ковадло, У розтруб світової прачорної глухоти. Світ розпорото чорним крилом. В закривавлений розтин Вухо став склеротичне і слухай, як голосно б'є. Крізь перетин часу, крізь мовчань стоголосу коросту Серце світу — лише? — серце світу твого і твоє. Що ж ти плачеш, Бетховен? За відстань, за холод, за морок Непроглядної ночі — летить геніальності крик, І співає, й згоряє, і вогненні зграї над морем... Що ж ти плачеш, Бетховен, чи ж гірший ти інших музик? До безсмертя змагайся з лакованим лагідним звіром. Ти не чуєш ричання його. Тільки вискал холодних зубів Нагадає тобі про даремність надій і довіри, Про печаль завойовань і силу того, що згубив. Але те, що родилося в серці, що мукою тричі відчуто,— Проростання небес у вершинах дубів вікових, І крижин березневе кружляння в потоках розкутих — Це весна, це чекання і щастя, і болів нових. А чи прийде воно, чи навіки залишаться болі? Бийся в мур глухоти, в непрониклі холодні пласти, Вилітай за шлагбауми тьми — і на волю! на волю! на волю! Разом з березнем, з водами, з сонцем, з дубами рости! Ти про все вже забув. І ридання вже глибоко сховане Під покровом мовчань. Але мідні розтруби грози Проростають із теплого серця живого Бетховена. До безсмертя. До смерті. І очі сухі. Ні сльози.

1934