* * * |
Прибій гуде не вперше і не вдруге, Проходить шторм у дальньому краю. Я знов, моя сивіюча подруго, При березі замислений стою. На цій землі, де наша тінь упала, Лежать сліди тисячолітніх злив. Тут готська дівчина на березі стояла, Чекаючи з-за моря кораблів. Гроза росла. Купали гострі крила Столітні чайки в голубій воді. І тільки ми й каміння постаріли, А небо й хвилі вічно молоді. Але й для нас за обрієм звичайним Встає такої юності димок, Що ми, як дві безсмертно білі чайки, Назустріч їй і шторму летимо. |
1937 |