* * *

Свиснув поїзд, дихання прискорив, Тільки ніч — і летить вдалині Повз зелені вогні семафорів І повз зір мерехтливі вогні. Повз кущі і дерева похилі, Повз туманних озер каламуть, Повз далекі, забуті і милі Сни, що наче з дитинства встають. Повз життя, повз любов і розстання, Повз осінні холодні гаї, Повз затиснуте в горлі ридання, Повз гарячі обійми твої. Де ти зникла? В ранковому полі У яку одійшла далину? Не доволі чи, може, доволі — Без спочинку, без щастя, без сну... Не спиняючись ні на хвилину — Тільки чути тремтіння коліс,— До світанку, немов до загину, Мимо грізної паводі сліз. Мимо! Мимо! Лиш прядива диму Чеше вітер об мокрі дроти. Мимо щастя чужого і мимо Голубої, мов сон, темноти...

1939