* * *

Смолистий соняшника дух, Що жовтим решетом вдивляється, до сходу, Бо, як жертовник, день потух, І п'яно снить про теплу насолоду На тонкому стеблі ой синя, синя стружка. Маленькою, чорнявою голівкою В блакитному вінку До неї тулиться волошка, Немов весільна дружка, І щось розказує про молодого буркуна. «Не вір йому, не вір»,— шепочеться вона... «А там тебе чекає мак... Ну чим тобі не пара, не козак?» І знов схиляється, і знов шепоче. А ніч надходить стиха І довговії мружить очі, І шелепить колючками, немов зітхаючи, будяк, Крізь сон шепочучи: «Заколиши мене... Так, нічко... так...»