* * *

Тріпоче сокір, сріблом потемнілим Знімаючись у вогку височінь, — І любо впасти на зелену тінь Натрудженим і наболілим тілом. Доми, давно порівняні до скринь, Людські слова з їх розмахом несмілим... Дай, серце, волю нетерплячим крилам, Затріпочи, розвійся і полинь! А серце так: ти ж той листок єдиний На гілці всеземної деревини, Ти ж тільки частка, лінія одна! Зумій же чуть, як переходять соки Крізь дерево плодюче та високе, Спізнай, яка у цілім глибина!

1922