ТОПОЛЯ

М. Зерову

З-під неба теплого і вірного, як друг, Перенесли її під наше небо змінне, Як слово зрадника. І чорної вершини Безсила пада тінь на потьмянілий луг. Струмує, сріблиться осичина навкруг, Ставні дуби біжать, немов табун левиний,— Найвища ж падає. Зірветься в синь — і гине, Як світоч, що вночі піднісся і потух. Нещасне дерево, Шевченкова любове! Що слава хворому, що вбогому пісні І що для мертвого покров кармазиновий! Самотна, ти стоїш в чужій височині І, до чужинної весь вік байдужа мови, Мовчиш, рахуючи свої останні дні.

Чернігів, літо, 1926