* * *

І пішов я тоді до Петлюри, бо у мене штанів не було. Скільки вас, отаких, через журу покидали востаннє село! Ми пройшли золотими ланами, крізь огонь і синяву пройшли, та навіки, навіки за нами оселедець, погони і шлик. Може, серце порвали — не знаю; може, серце порвали в бою... Як заграють «Ви жертвою пали...», Головою об мури я б'юсь... І підходить товариш до мене, мов дитину, під руки бере... О моя Революція, нене, може, син твій од болю умре.

[1924]