* * *

Гаптує дівчина й ридає — Чи то ж шиття! Червоним, чорним вишиває Мені життя. Танцюють звуки на дзвіниці, І плаче дзвін. Я йду. Мій шлях то із костриці, То із жоржин. Тумани линуть вгору, вгору, А хмари — вниз. Чому я не люблю простору, Як я без сліз? Я ввечері цілую рожу І кличу сум. Чому, чому я жить не можу Та сам, без дум?

1914