* * *

Квітчастий луг і дощик золотий. А в далині, мов акварелі, — Примружились гаї, замислились оселі… Ах, серце, пий! Повітря — мов прив’ялий трунок. Це рання осінь шле цілунок Такий чудовий та сумний. Стою я сам посеред нив чужих, Немов покинута офіра. І слухає мій сум природа. Люба. Щира. Крізь плач, крізь сміх. Вона сама — царівна мила — Не раз свій смуток хоронила В самій собі, в піснях своїх. Стою. Молюсь. Так тихо-тихо скрізь, — Мов перед образом Мадонни. Лиш від осель пливуть тужні, обнявшись, дзвони, — Узори сліз Лише з-над хмар часом прилине Прощання з літом журавлине — Погасле, як грезет із риз... Гей, над дорогою стоїть верба, Дзвінкі дощові струни ловить, Все вітами хитає, наче сумно мовить: Журба, журба... Отак роки, отак без краю На струнах Вічності перебираю Я, одинокая верба.

1915

Джерела: Поетика та Дмитро Казани