* * * |
Десь високо над землею носить доля наше щастя, Та ніколи нам не вдасться опинитись там. Ми споріднені з землею, розрослися в ній корінням, Ми лиш котимось камінням... Не злетіти нам. Десь за тридев'ятим морем, тридев'ятою горою Під заклятою скалою спить крилатий змій... Як потвору ту поборем, то розлучимося з горем, Наше щастя метеором спалахне, як стій... Якби крила в нас орлині, якби очі соколині, Того змія в цій хвилині ми знайшли би там... Та — даремно: ми безсилі, ми глухі, сліпі, безкрилі,— Свого щастя до могили не здобути нам... |