ЧЕРНИШЕВСЬКИЙ

Пантелеев. Из восп. прошл. II, 165

Полярна ніч і волохатий сполох Над безвістю засніжених долин. Як терпне серце! Скільки літ один Німує він у нетрях захололих. Він згадує: між друзів ясночолих Кипить розмова; від привітних стін Спливає світло; і, немовби дзвін, Він кличе все живе, він б'є на сполох. Суд і заслання... Мука самоти... О, як у сяйві небо розкололось! А тиша мертва, і нема мети. Враз бубонці: далеко рипнув полоз, І крізь сніжок, здається, чути голос: «Ще не покаявся? Не виправився ти?»

23.ХІІ.1933