Леся Українка - Лiсова Пiсня - Дiя 2

Леся Українка - Лiсова Пiсня - Дiя 2

Пізнє літо. На темнім матовім листі в гаю де-не-де видніє осіння прозолоть. Озеро

змаліло, берегова габа поширшала, очерети сухо шелестяь скупим листом.

На галяві збудовано хату, засаджено городець. На одній нивці пшениця, на

другій — жито. На озері плавають гуси. На березі сушиться хустя, на кущах

стримлять горщики, гладишки. Трава на галяві чисто викошена, під дубом

зложений стіжок. По лісі калатають клокічки — десь пасеться товар.

Недалеко чутко сопілку, що грає якусь моторну, танцюристу мелодiю

М а т и Л у к а ш е в а

(виходить з хати і гукає)

Лукашу, гов! А де ти?

(виходить з лісу з сопілкою і мережаним кийком у руках)

Тут я, мамо.

А чи не годи вже того грання?

Все грай та грай, а ти, робото, стій!

Яка ж робота?

Як — яка робота?

А хто ж обору мав загородити?

Та добре вже, загороджу, нехай-но.

Коли ж воно оте “нехай-но” буде?

Тобі б усе ганяти по шурхах

з приблудою, з накидачем отим!

Та хто ганяє? Бидло ж я пасу,

а Мавка помагає.

Одчепися

з такою поміччю!

Самі ж казали,

що як вона глядить корів, то більше

дають набілу.

Вже ж — відьомське кодло!

Немає відома, чим вам годити!

Як хату ставили, то не носила

вона нам дерева? А хто садив

города з нами, нивку засівав?

Так, як сей рік, хіба коли родило?

А ще он як умаїла квітками

попідвіконню — любо подивитись!

Потрібні ті квітки! Таж я не маю

у себе в хаті дівки на виданню...

Йому квітки та співи в голові!

Лукаш знизує нетерпляче плечима і подається йти.

Таж обору городити!

(Іде за хату, згодом чутно цюкання сокирою.)

Мавка виходить з лісу пишно заквітчана, з розпущеними косами.

(непривітно)

Чого тобі?

Де, дядино, Лукаш?

Чого ти все за ним? Не випадає

за парубком так дівці уганяти.

Мені ніхто такого не казав.

Ну, то хоч раз послухай — не завадить.

(Прикро дивиться на Мавку.)

Чого ти все розпатлана така?

Нема, щоб зачесатись чепурненько, —

усе як відьма ходить. Нечепурно.

І що се за манаття на тобі?

Воно ж і невигідне при роботі.

Я маю дещо там з дочки-небіжки,

піди вберися — там на жердці висить.

А се, як хоч, у скриню поклади.

Та добре, можу й переодягтися.

(Іде в хату. Звідти виходить дядько Лев.)

Хоч би подякувала!

Що ти, сестро,

так уїдаєш раз у раз на дівку?

Чи то вона тобі чим завинила?

А ти, братуню, вже б не відзивався,

коли не зачіпають! Ти б іще

зібрав сюди усіх відьом із лісу.

Якби ж воно такеє говорило,

що тямить, ну, той слухав би, а то...

“відьом із лісу!” — де ж є відьма в лісі?

Відьми живуть по селах...

То вже ти

на тому знаєшся... Та що ж, принаджуй

ту погань лісову, то ще діждешся

колись добра!

А що ж? Таки й діжду.

Що лісове, то не погане, сестро, —

усякі скарби з лісу йдуть...

(глумливо)

З таких дівок бувають люди, от що!

Які з їх люди? Чи ти впився? Га?

Та що ти знаєш? От небіжчик дід

казали: треба тільки слово знати,

то й в лісовичку може уступити

душа така саміська, як і наша.

Ну, а куди ж тоді відьомська пара

подінеться?

Ти знов своєї?..

От ліпше заберуся до роботи,

як маю тут жувати клоччя!

Або ж я бороню?

Лев іде в хату, сердито струснувши головою

М а в к а виходить з хати перебрана: на їй сорочка з десятки, скупо пошита і

латана на плечах, вузька спідничина з набиванки і полинялий фартух з димки,

волосся гладко зачесане у дві коси і заложене навколо голови.

Вже й перебралась.

Отак що іншого. Ну, я піду —

управлюся тим часом з дробиною.

Хотіла я піти до конопель,

так тут іще не скінчена робота,

а ти до неї щось не вельми...

Що тільки вмію, рада помогти.

Ото-то-й ба, що неконечне вмієш:

політниця з тебе абияка,

тащити сіна — голова боліла...

Як так і жати вмієш...

(з острахом)

Як-то? Жати?

Ви хочете, щоб я сьогодні жала?

Чому ж би ні? Хіба сьогодні свято?

(Бере за дверима в сінях серпа і подає Мавці.)

Ось на серпа — попробуй. Як управлюсь,

то перейму тебе.

(Виходить за хату, узявши з сіней підситок із зерном. Незабаром

чутно, як вона кличе: “Ціпоньки! ціпоньки! тю-тю-тю!

тю-тю-тю! Цір-р-р...”)

Лукаш виходить із сокирою і підступає до молодого грабка, щоб його рубати.

Не руш, коханий,

воно ж сире, ти ж бачиш.

Ай, дай спокій!

Не маю часу!

Мавка смутно дивиться йому в вічі.

Ну, то дай сухого...

(швиденько виволікає з лісу чималу суху деревину)

Я ще знайду; тобі багато треба?

А що ж? Оцим одним загороджу?

Чогось уже і ти став непривітний...

Та бачиш... мати все гризуть за тебе!..

Чого їй треба? І яке їй діло?

Та як же? Я ж їм син...

Ну, син, — то що?

Бач... їм така невістка не до мислі...

Вони не люблять лісового роду...

Тобі недобра з їх свекруха буде!

У лісі в нас нема свекрух ніяких.

Навіщо ті свекрухи, невістки —

не розумію!

Їм невістки треба,

бо треба помочі — вони старі.

Чужу все до роботи заставляти

не випадає... Наймички — не дочки...

Та правда, ти сього не зрозумієш...

Щоб наші людські клопоти збагнути,

то треба справді вирости не в лісі.

Ти розкажи мені, я зрозумію,

бо я ж тебе люблю... Я ж пойняла

усі пісні сопілоньки твоєї.

Пісні! То ще наука невелика!

Не зневажай душі своєї цвіту,

бо з нього виросло кохання наше!

Той цвіт від папороті чарівніший —

він скарби творить, а не відкриває.

У мене мов зродилось друге серце,

як я його пізнала. В ту хвилину

огнисте диво сталось...

(Раптом уриває.)

Ти смієшся?

Та справді, якось наче смішно стало...

Убрана по буденному, а править

таке, немов на свято орацію!

(Сміється.)

(шарпає на собі одежу)

Спалю се все!

Щоб мати гірше гризли?

Та що ж, як я тобі у цій одежі

наче одмінилась!

Так я й знав!

Тепер уже почнеться дорікання...

Ні, любий, я тобі не дорікаю,

а тільки — смутно, що не можеш ти

своїм життям до себе дорівнятись.

Я щось не розберу, що ти говориш.

Бач, я тебе за те люблю найбільше,

чого ти сам в собі не розумієш,

хоча душа твоя про те співає

виразно-щиро голосом сопілки...

А що ж воно таке?

Воно ще краще,

ніж вся твоя хороша, люба врода,

та висловить його і я не можу...

(Смутно-закохано дивиться на нього і мовчить хвилинку.)

Заграй мені, коханий, у сопілку,

нехай вона все лихо зачарує!

Ей, не пора мені тепера грати!

То пригорни мене, щоб я забула

осю розмову.

(оглядається)

Цить! почують мати!

Вони вже й так тебе все називають

накидачем...

(спалахнула)

Так! хто не зріс між вами,

не зрозуміє вас! Ну, що се значить

“накинулась”? Що я тебе кохаю?

Що перша се сказала? Чи ж то ганьба,

що маю серце не скупе, що скарбів

воно своїх не криє, тільки гойно

коханого обдарувало ними,

не дожидаючи вперед застави?

Була надія, що віддячусь потім.

І знов чудне, незрозуміле слово —

“віддячуся”... Ти дав мені дари,

які хотів, такі були й мої —

неміряні, нелічені...

То й добре,

коли ніхто не завинив нікому.

Ти се сама сказала — пам’ятай.

Чому я маю сеє пам’ятати?

(виходить із-за хати)

Се так ти жнеш? А ти се так городиш?

Лукаш поспішно поволік дерево за хату.

Коли ти, дівонько, не хочеш жати,

то я ж тебе не силую. Вже якось

сама управлюся, а там на вісень,

дасть біг, знайду собі невістку в поміч.

Там є одна вдовиця — моторненька, —

сама припитувалась через люди,

то я сказала, що аби Лукаш

був не від того... Ну, давай, вже, любко,

мені серпочка — другого ж немає.

Я жатиму. Ідіть до конопель.

Мати йде через галяву до озера і криється за очеретом. Мавка замахує серпом і

нахиляється до жита. З жита раптом виринає Р у с а л к а П о л ь о в а; зелена

одіж на їй просвічує де-не-де крізь плащ золотого волосся, що вкриває всю її

невеличку постать; на голові синій вінок з волошок, у волоссі заплутались

рожеві квітки з куколю, ромен, березка.

Р у с а л к а П о л ь о в а

(з благанням кидаєтьс до Мавки)

Сестрице, пошануй!

Краси моєї не руйнуй!

Русалка Польова

Уже ж мене пошарпано,

всі квітоньки загарбано,

всі квітоньки-зірниченьки

геть вирвано з пшениченьки!

Мак мій жаром червонів,

а тепер він почорнів,

наче крівця пролилася.

в борозенці запеклася...

Сестрице, мушу я! Твоя краса

на той рік ще буйніше запишає,

а в мене щастя як тепер зов’яне,

то вже не встане!

Русалка Польова

(ламає руки і хитається від горя, як од вітру колос)

Ой горенько! косо моя!

косо моя золотая!

Ой лишенько! красо моя!

красо моя молодая!

Твоїй красі вік довгий не судився,

на те вона зроста, щоб полягати.

Даремне ти благаєш так мене, —

не я, то інший хто її зожне.

Русалка Польова

Глянь, моя сестро, ще хвиля гуляє

з краю до краю.

Дай нам зажити веселого раю,

поки ще літечко сяє,

поки ще житечко не полягло, —

ще ж неминуче до нас не прийшло!

Хвильку! Хвилиночку! Мить одну, рідная!

Потім поникне краса моя бідная,

ляже додолу сама...

Сестро! не будь як зима,

що не вблагати її, не вмолити!

Рада б я волю вволити.

тільки ж сама я не маю вже волі.

Русалка Польова

(шепче, схилившись Мавці до плеча)

Чи ж не трапляється часом на полі

гострим серпочком поранити руку?

Сестронько! зглянься на муку!

Крапельки крові було б для рятунку доволі. —

Що ж? хіба крові не варта краса?

(черкає себе серпом по руці, кров бризкає на золоті коси

Русалки Польової)

Ось, тобі, сестро, яса!

Русалка Польова клониться низько перед Мавкою, дякуючи, і никне в житі.

Від озера наближається мати, а з нею молода повновида м о л о д и ц я, в

червоній хустці з торочками, в бурячковій спідниці, дрібно та рівно зафалдованій;

так само зафалдований і зелений фартух з нашитими на ньому білими,

червоними та жовтими стяжками; сорочка густо натикана червоним та синім,

намисто дзвонить дукачами на білій, пухкій шиї, міцна крайка тісно перетягає

стан і від того кругла, заживна постать здається ще розкішнішою. Молодиця йде

замашистою ходою, аж стара ледве поспішає за нею.

(до молодиці люб’язно)

Ходіть, Килинко, осьде край берези

ще свіже зілллячко. Ось деревій, —

ви ж гладишки попарити хотіли? —

Він добрий, любонько, до молока.

Та в мене молока вже ніде й діти!

Коб ярмарок хутчій — куплю начиння.

Корова в мене турського заводу, —

ще мій небіжчик десь придбав, — молочна,

і господи яка! Оце вже якось

я в полі обробилася, то треба

роботі хатній дати лад. Ой тітко,

вдовиці — хоч надвоє розірвися!..

(Прибіднюється, підобгавши губи.)

Ей рибонько, то ви вже обробились?

Ну, що то сказано, як хто робітний,

та здужає... А в нас — маленька нивка,

та й то Бог спору не дає...

(дивиться на ниву, де стоїть Мавка)

А хто ж то

женцем у вас?

Та там одна сирітка...

(Нишком.)

Таке воно, простибіг, ні до чого...

(надходить з матір’ю до Мавки)

Добридень, дівонько! Чи добре жнеться?

(сплескує руками)

Ой лишенько! Іще не починала!

Ой мій упадоньку! Що ж ти робила?

Нездарисько! Нехтолице! Ледащо!

Я руку врізала...

Було при чому!

А дай серпа — нехай но я.

Мавка ховає серпа за себе і вороже дивиться на Килину.

Давай серпа, як кажуть! Таж не твій!

(Вириває серпа Мавці з рук і дає Килині, тая кидається на

жито і жне, як вогнем палить, аж солома свище під серпом.)

(втішно)

Ото мені робота!

(не одриваючись від роботи)

Якби хто

перевесла крутив, то я б удух

сю нивку вижала.

А йди, Лукашу!

(виходить. До Килини)

Магайбі.

Дякувати.

От, Лукашу,

поможеш тут в’язати молодичці.

Бо та “помічниця” вже скалічіла.

Лукаш береться в’язати снопи.

Ну, жніте ж, дітоньки, а я піду,

зварю вам киселиці на полудень.

(Іде в хату.)

Мавка одійшла до берези, прихилилась до неї і крізь довге віття дивиться

на женців.

Килина який час так само завзято жне, потім розгинається, випростується,

дивиться на похиленого над снопами Лукаша, всміхається, трьома широкими

кроками прискакує до нього і пацає з виляском долонею по плечах.

Ну ж, парубче, хутчій! Не лізь, як слимак!

Ото ще верисько!

(Залягається сміхом)

(і собі випростується)

Яка ти бистра!

Ось ліпше не займай, бо поборю!

(кидає серпа, береться в боки)

Ану ж, ану! Ще хто кого — побачим!

Лукаш кидається до неї, вона переймає його руки; вони “міряють силу”, упершись

долонями в долоні; який час сила їх стоїть нарівні, потім Килина трохи подалась

назад, напружено сміючись і граючи очима; Лукаш, розпалившись, широко

розхиляє їй руки і хоче поцілувати, але в той час, як його уста вже торкаються її

уст, вона підбиває його ногою, він падає.

(стоїть над ним, сміючись)

А що? Хто поборов? Не я тебе?

(устає, важко дишучи)

Підбити — то не мація!

Чи ж пак?

У хаті стукнули двері. Килина знов кинулася жати, а Лукаш в’язати. Хутко загін затемнів

стернею і вкрився снопами; скілька горсток жита на розложених перевеслах лежать, як

подолані і ще не пов’язані бранці.

(з сінешнього порога)

Ходіте, женчики! вже є полудень.

Та я своє скінчила, он Лукаш

ніяк не вправиться.

Мені недовго.

Ну, то кінчай; а ви ходіть, Килинко!

Килина йде в хату. Двері зачиняються. М а в к а виходить з-під берези.

(трохи змішався, побачивши її, але зараз оправився)

Ага, то ти? Ось дов’яжи снопів,

а я піду.

В’язати я не можу.

Ну то чого прийшла тут наглядати,

коли не хочеш помогти?

(В’яже сам)

нехай ся жінка більше не приходить, —

я не люблю її — вона лукава,

як видра.

Ти її ніяк не знаєш.

Ні, знаю! Чула сміх її і голос.

Сього ще мало.

Ні, сього доволі.

Ся жінка хижа, наче рись.

Нехай вона до нас у ліс не ходить.

(випростався)

А ти хіба вже лісова цариця,

що так рядиш, хто має в ліс ходити,

(сумно, з погрозою)

У лісі є такі провалля,

заховані під хрустом та галуззям, —

не бачить їх ні звір, ані людина,

аж поки не впаде...

Іще говорить

про хижість, про лукавство, — вже б мовчала!

Я бачу, ще не знав натури твеї.

Я, може, і сама її не знала...

Так, отже, слухай: якщо я тут маю

тебе питати, хто до мене сміє

ходити, а хто ні, то ліпше сам я

знов з лісу заберуся на село.

Вже якось там не пропаду між людьми.

Бо я не став отут сидіти в тебе,

як лис у пастці.

Я пасток на тебе

не наставляла. Ти прийшов по волі.

По волі ж і піду, як тільки схочу,

ніхто нічим мене тут не прив’яже!

Чи я ж тебе коли в’язати хтіла?

Ну, то до чого ж ціла ся балачка?

Дов’язав останнього снопа і, не дивлячись на Мавку, пішов до хати.

Мавка сіла в борозні над стернею і похилилась у смутній задумі.

Дядько Лев

(виходить з хати)

Чого се ти, небого, зажурилась?

(тихо, смутно)

Минає літо, дядечку...

Для тебе

воно таки журба. Я міркував би,

що вже б тобі не тра верби на зиму.

А де ж я маю бути?

Як на мене,

то не тісна була б з тобою хата...

Коли ж сестра таку натуру має,

що з нею й не зговориш. Я вже брався

і так, і інако... Якби то я

був тут господарем, то й не питався б;

та вже я їм віддав сей ґрунт і хату,

то воля не моя. Я сам піду

на зиму до села, до свеї доми...

Якби ти на селі могла сидити,

то я б тебе прийняв.

Ні, я не можу...

якби могла, пішла б. Ви, дядьку, добрі.

Хліб добрий, дівонько, а не людина.

Але, щоправда, я таки вподобав

породу вашу лісову. Як буду

вмирати, то прийду, як звір, до лісу, —

отут під дубом хай і поховають...

Гей, дубоньку, чи будеш ти стояти,

як сива голова моя схитнеться?..

Де-де! ще й не такі були дуби,

та й тії постинали... Зеленій же

хоч до морозу, кучерявий друже,

а там... чи дасть Біг ще весни діждати?..

(Стоїть, смутно похилившись на ціпок.)

Мавка поволі вибирає напівзів’ялі квітки з пожатого жита і складає їх

у пучечок.

З хати виходять: мати, Килина і Лукаш.

(до Килини)

Чого ви спішитесь? Та ще посидьте!

Ей, ні вже, дядинусю, я піду.

Дивіть, уже нерано, — я боюся.

Лукашу, ти провів би.

Чом же, можу.

(поглядає на нього)

Та, май, робота є...

Яка робота

увечері? Іди, синашу, йди,

та наведеш Килинку до дороги.

Самій увечері в сій пущі сумно.

Та ще така хороша молодичка, —

коли б хто не напав!

Ой, дядинусю,

се ж ви мене тепер зовсім злякали!

Лукашу, йдім, поки не звечоріло,

а то й удвох боятимось!

боявся в лісі? Ого-го! помалу!

Та він у мене хлопець-молодець,

ви вже, Килинко, честі не уймайте!

Ні, то я жартома...

(Завважає Лева.)

Ов! Дядьку Леве!

то ви-те вдома?

(удає, мов не дочув)

Га? ідіть здорові!

(Йде собі в ліс.)

Ну, будьте вже здоросенькі, тітусю!

(Хоче поцілувати стару в руку, тая не дає, обтирає собі рота

фартухом і тричі “з церемонією” цілується з Килиною.)

(вже на ході)

Живі бувайте, нас не забувайте!

Веселі будьте, та до нас прибудьте!

(Йде в хату і засовує двері за собою.)

Мавка підводиться і тихою, наче втомленою, походою іде до озера, сідає на похилену

вербу, склоняє голову на руки і тихо плаче. Починає накрапати дрібний дощик, густою

сіткою заволікає галяву, хату й гай.

(підпливає до берега і заглядає до Мавки, здивована і цікава)

Ти плачеш, Мавко?

Ти хіба ніколи

не плакала, Русалонько?

Як я заплачу на малу хвилинку,

то мусить хтось сміятися до смерті!

Русалко! ти ніколи не кохала…

Я не кохала? Ні, то ти забула,

яке повинно буть кохання справжнє!

Кохання — як вода, плавке та бистре,

рве, грає, пестить, затягає й топить.

Де пал — воно кипить, а стріне холод —

стає мов камінь. От моє кохання!

А те твоє – солом’яного духу

дитина квола. Хилиться од вітру,

під ноги стелеться. Зостріне іскру —

згорить, не борючись, а потім з нього

лишиться чорний згар та сизий попіл.

Коли ж його зневажать, як покидьку,

воно лежить і кисне, як солома,

в воді холодній марної досади,

під пізніми дощами каяття.

Ти кажеш – каяття? Спитай березу,

чи кається вона за тії ночі,

коли весняний вітер розплітав

їй довгу косу?

А чого ж сумує?

Що милого не може обійняти,

навіки пригорнути довгим віттям.

Бо милий той – весняний вітер.

Нащо ж було кохати їй такого?

Бо він був ніжний, той весняний легіт,

співаючи, їй розвивав листочки,

милуючи, розмаяв їй віночка,

і, пестячи, кропив росою косу...

Так, так... він справжній був весняний вітер,

та іншого вона б не покохала.

Ну, то нехай тепер жалобу спустить

аж до землі, бо вітра обійняти

повік не зможе – він уже пролинув.

(Тихо, без плеску, відпливає від берега і зникає в озері.)

Мавка знов похилилась, довгі чорні коси упали до землі.

Починається вітер і жене сиві хмари, а вкупі з ними чорні ключі пташині,

що відлітають у вирій. Потім від сильнішого пориву вітру хмари дощові

розходяться і видко ліс – уже в яскравому осінньому уборі

на тлі густо-синього передзахідного неба.

(тихо, з глибокою журбою)

Так... він уже пролинув...

Л і с о в и к виходить з гущавини. Він у довгій киреї барви старого

золота з темно-червоною габою внизу, навколо шапки обвита гілка

достиглого хмелю.

Доню, доню,

як тяжко ти караєшся за зраду!..

(підводить голову)

Кого я зрадила?

Саму себе.

Покинула високе верховіття

і низько на дрібні стежки спустилась.

До кого ти подібна? До служебки,

зарібниці, що працею гіркою

окрайчик щастя хтіла заробити

і не змогла, та ще останній сором

їй не дає жебрачкою зробитись.

Згадай, якою ти була в ту ніч,

коли твоє кохання розцвілося:

була ти наче лісова царівна

у зорянім вінку на темних косах, –

тоді жадібно руки простягало

до тебе щастя і несло дари!

Так що ж мені робить, коли всі зорі

погасли і в вінку, і в серці в мене?

Не всі вінки погинули для тебе.

Оглянься, подивись, яке тут свято!

Вдяг ясень князь кирею золоту,

а дика рожа буйнії корали.

Невинна біль змінилась в гордий пурпур

на тій калині, що тебе квітчала,

де соловей співав пісні весільні.

Стара верба, смутна береза навіть

у златоглави й кармазини вбрались

на свято осені. А тільки ти

жебрацькі шмати скинути не хочеш,

бо ти забула, що ніяка туга

краси перемагати не повинна.

(поривчасто встає)

То дай мені святкові шати, діду!

Я буду знов, як лісова царівна,

і щастя упаде мені до ніг,

благаючи моєї ласки!

давно готові шати для царівни,

але вона десь бавилась, химерна,

убравшися для жарту за жебрачку.

Розкриває свою кирею і дістає досі заховану під нею пишну, злотом

гаптовану багряницю і срібний серпанок; надіває багряницю поверх

убрання на Мавку; Мавка йде до калини, швидко ламає на ній червоні

китиці ягід, звиває собі віночок, розпускає собі коси, квітчається вінком

і склоняється перед Лісовиком, – він накидає їй срібний серпанок

на голову.

Тепер я вже за тебе не боюся.

(Поважно кивнувши їй головою, меткою походою йде

гущавину і зникає.)

З лісу вибігає П е р е л е с н и к.

(Наміряється втікати.)

Перелесник

(зневажливо)

Не бійся, не до тебе.

Хтів я одвідати Русалоньку, що в житі,

та бачу, вже вона заснула. Шкода...

А ти змарніла щось.

Тобі здається!

Перелесник

Здається, кажеш? Я знаю,

що ти заручена, — не зачеплю.

Геть! Не глузуй!

Перелесник

Та ти не сердься, – що ж,

коли я помилився... Слухай, Мавко,

давай лиш побратаємось.

Перелесник

А чом же ні? Тепер ми восени,

тепер, бач, навіть сонце прохололо,

і в нас простигла кров. Таж ми з тобою

колись були товариші, а потім

чи грались, чи кохались – трудно зважить, –

тепер настав братерства час. Дай руку.

Мавка трохи нерішуче подає йому руку.

Дозволь покласти братній поцілунок

на личенько твоє бліде.

(Мавка одхиляється, він все-таки її цілує.)

на личеньку одразу зацвіли! —

цнотливії, незапашні, осінні...

(Не випускаючи її руки, оглядається по галяві.)

Поглянь, як там літає павутиння,

кружляє і вирує у повітрі...

Отак і ми...

(Раптом пориває її в танець.)

Так от і ми

кинемось, ринемось

в коло сами!

Зорі пречисті,

іскри злотисті,

ясні та красні вогні променисті,

все, що блискуче, —

все те летюче,

все безупинного руху жагуче!

Так от і я...

так от і я...

Будь же мов іскра, кохана моя!

Прудко вирує танець. Срібний серпанок на Мавці звився угору, мов

блискуча гадючка, чорні коси розмаялись і змішалися з вогнянистими

кучерями Перелесника.

Годі!.. ой, годі!..

Перелесник

В щирій загоді

не зупиняйся, кохана, й на мить!

Щастя – то зрада,

будь тому рада, —

тим воно й гарне, що вічно летить!

Танець робиться шаленим.

Звиймося!

Злиймося!

Вихром завиймося!

вогнистого раю!

Годі!.. пусти мене... Млію... вмираю.

(голова її падає йому на плече, руки опускаються, він

мчить її в танці омлілу.)

Раптом з-під землі з’являється темне, широке, страшне М а р и щ е.

Віддай мені моє. Пусти її.

Перелесник

(спиняється і випускає Мавку з рук, вона безвладно спускається на траву)

Хто ти такий?

Чи ти мене не знаєш? —

“Той, що в скалі сидить”.

Перелесник здригнувся, прудким рухом кинувся геть і зник у лісі.

Мавка очутилась, звелася трохи, широко розкрила очі і з жахом

дивиться на Мару, що простягає руки взяти її.

Ні, я не хочу!

Не хочу я до тебе! Я жива!

“Т о й, щ о в с к а л і с и д и т ь”.

Я поведу тебе в далекий край,

незнаний край, де тихі, темні води

спокійно сплять, як мертві, тьмяні очі,

мовчазні скелі там стоять над ними

німими свідками подій, що вмерли.

Спокійно там: ні дерево, ні зілля

не шелестить, не навіває мрій,

зрадливих мрій, що не дають заснути,

і не заносить вітер жадних співів

про недосяжну волю; не горить

вогонь жерущий; гострі блискавиці

ламаються об скелі і не можуть

пробитися в твердиню тьми й спокою,

Тебе візьму я. Ти туди належиш:

ти бліднеш від огню, від руху млієш,

для тебе щастя – тінь, ти нежива.

Ні! я жива! Я буду вічно жити!

Я в серці маю те, що не вмирає.

Почим ти знаєш те?

По тім, що муку

свою люблю і їй даю життя.

Коли б могла я тільки захотіти

її забути, я пішла б з тобою,

але ніяка сила в цілім світі

не дасть мені бажання забуття.

В лісі чується шелест людської ходи.

Ось той іде, що дав мені ту муку!

Зникай, Маро! Іде моя надія!

“Той, що в скалі сидить” відступається в темні хащі і там притаюється.

З лісу виходить Л у к а ш. Мавка йде назустріч Лукашеві. Обличчя її відбиває

смертельною блідістю проти яскравої одежі, конаюча надія розширила її великі

темні очі, рухи в неї поривчасті й заникаючі, наче щось у ній обривається.

(побачивши її)

Яка страшна! Чого ти з мене хочеш?

(Поспішає до хати, стукає в двері, мати відчиняє, не

виходячи. Лукаш до матері на порозі.)

Готуйте, мамо, хліб та сіль для старостів, —

я взавтра засилаюсь до Килини!

(Іде в хату, двері зачиняються.)

“Той, що в скалі сидить” виходить і подається до Мавки.

(зриває з себе багряницю)

Бери мене! Я хочу забуття!

“Той, що в скалі сидить” торкається до Мавки; вона, крикнувши, падає йому на руки, він закидає на неї свою чорну кирею. Обоє западаються в землю.

Дія 1 | На початок другої дії | Дія 3

Зміст | Леся Українка

Джерело: Онисько Печений
МІДІ файли та ноти на сторінці Ониська